Право і оборона

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОХОДЖЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ

2026-02-26T12:03:56+02:00

У статті досліджено сучасний стан нормативно-правового регулювання проходження військової служби в Україні, що набуває особливої актуальності в умовах збройної агресії російської федерації та необхідності зміцнення обороноздатності держави. Здійснено комплексний аналіз чинних нормативно-правових актів, які визначають правовий статус військовослужбовців, порядок мобілізації, контрактної служби, а також соціальні гарантії особового складу. Встановлено, що часті зміни у правовій базі, потреба адаптації до умов воєнного стану та гармонізації з міжнародними стандартами ускладнюють забезпечення стабільності правового регулювання у сфері військової служби.

Розглянуто наукові підходи до визначення поняття «військова служба» як особливого виду державної діяльності, що поєднує виконання конституційного обов’язку громадян із професійною службою на благо держави. Виокремлено три основні напрями тлумачення цієї категорії – обов’язковий, громадянсько-патріотичний і професійно-службовий. Здійснено аналіз основних нормативних актів, зокрема законів України «Про військовий обов’язок і військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також військових статутів, які визначають внутрішній порядок, дисципліну та структуру військових підрозділів. Окрему увагу приділено впровадженню Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних і резервістів як ключовому інструменту цифровізації військового обліку та підвищення ефективності управління кадровими ресурсами у сфері оборони. Зроблено висновок, що ефективність правового регулювання військової служби залежить від стабільності законодавчої бази, дотримання принципів прозорості, соціальної справедливості та взаємної відповідальності між державою і військовослужбовцями. Автором підкреслено, що вдосконалення правових механізмів військової служби має стратегічне значення для формування професійної, мотивованої та технологічно підготовленої армії, здатної забезпечити надійний захист суверенітету й національних інтересів України.

РОЛЬ ПРАВОВОЇ РОБОТИ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ДИСЦИПЛІНИ ТА ПРАВОПОРЯДКУ У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ

2026-02-26T12:19:04+02:00

У статті розкрито сутність, зміст та основні напрями правової роботи, як одного з ключових напрямів діяльності органів військового управління, спрямованого на забезпечення законності, військової дисципліни та правопорядку у Збройних Силах України (далі – ЗСУ).Актуальність теми значно посилюється в сучасних умовах воєнного стану та триваючої збройної агресії проти України, що потребує підвищені вимоги до управління корпусів, військових частин (всіх підрозділів) та зумовлює необхідність вдосконалення правової роботи в ЗСУ.

На основі аналізу нормативно-правових актів, зокрема Положення про юридичну службу ЗСУ (наказ Головнокомандувача Збройних Сил України від 30.03.2021 № 80), навчального посібника «Правова робота в Збройних Силах України» та наукових праць, визначено роль правових підрозділів (юридичних служб) у зміцненні дисципліни, підвищенні правової культури особового складу та в реалізації принципів законності, верховенства права і соціальної справедливості у військових колективах.

Досліджено наукові підходи: В. І. Кириленка (2010), який розглядає правову роботу як «плановий механізм забезпечення дисципліни», акцентуючи на її профілактичній функції та юридичному супроводі діяльності командирів та В. Ф. Залужного (2023), який визначає дисципліну як «комплексний правовий та управлінський результат», що є одночасно умовою, засобом і результатом дотримання законності. Аналіз також спирається на праці О. В. Кузьменка, В. К. Колпакова та дисертаційні дослідження.

Особлива увага приділена практичним аспектам діяльності юридичних служб, зокрема питання профілактики правопорушень та підвищенню ефективності командирської роботи у сфері дотримання дисципліни. Обґрунтовано взаємозв’язок між правовою роботою (як процесом і інструментом управління) і військовою дисципліною (як результатом і станом правопорядку). Синтез підходів показує, що правова робота є практичним механізмом реалізації дисципліни, тоді як військова дисципліна є нормативно-правовим та організаційним результатом.

Пропонується інтегрований підхід до правового супроводу командирської діяльності, що поєднує аналітичний контроль, превентивні заходи та розвиток правової культури особового складу в єдину систему управління.

З огляду на тему статті «Роль правової роботи у забезпеченні дисципліни та правопорядку у Збройних Силах України», хочу додати, що правова робота у ЗСУ в умовах війни виходить далеко за межі суто внутрішнього контролю. Таким чином, у сучасному контексті, правова робота – це не лише «плановий механізм забезпечення дисципліни», а й стратегічний чинник національної безпеки та дипломатичної стійкості держави в умовах триваючої агресії.

ДО ПИТАННЯ ПРОГНОЗУВАННЯ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

2026-02-26T12:27:29+02:00

Статтю присвячено аналізу існуючих теоретико-правових підходів до прогнозування національного законодавства та обґрунтування пропозицій щодо розробки ефективної моделі прогнозування розвитку законодавства у сфері оборони України з урахуванням сучасних безпекових викликів. Автором розглянуто процес планування правотворчої діяльності та визначено його основне значення, а саме: організувати підготовку нормативно-правових актів, скоординувати цю діяльність, посилити контроль за її виконанням, сприяти системності правотворчої діяльності, забезпечити організацію глобальних робіт із модернізації та систематизації законодавства. Встановлено, що прогнозування є важливою складовою планування правотворчої діяльності, що спрямовано на визначення перспектив розвитку правового регулювання відповідних суспільних відносин та закріплення їх у відповідних документах публічної політики, в яких безпосередньо визначаються проблеми, що виникають у суспільних відносинах, та зазначаються оптимальні способи їх вирішення. Визначено, що важливе значення для планування та прогнозування правотворчої діяльності має розробка документів концептуального характеру, зокрема, Наукової концепції розвитку законодавства України, концепцій розвитку галузевого законодавства та концепції проєктів нормативно-правових актів.

Автором проаналізовано основні завдання Концепції Цільової програми наукових досліджень Національної академії наук України (далі - НАН України) “Правотворчість в Україні: доктринальні засади, правове регулювання і практика здійснення” на 2025– 2027 роки” та встановлено, що її прийняття спрямовано на обґрунтування та прогнозування напрямів правотворчої діяльності шляхом підготовки Наукової концепції розвитку законодавства України, проведення незалежної правової (юридичної) експертизи проєктів законів, зокрема на їх відповідність праву Європейського Союзу. Обґрунтовано, що такі загальнодержавні завдання з розвитку правотворчості мають задавати основний вектор розвитку і законодавства у сфері оборони України.

Досліджено правову природу і практичне значення концепцій проєктів нормативно-правовий актів як основи системного планування правотворчої діяльності. Визначено, що концепція проєкту нормативно-правового акта є узагальненням попередньо проведених наукових досліджень з виявлення недоліків правового регулювання певної сфери суспільних відносин та встановлення потреби прийняття нового чи удосконалення чинного нормативно-правового акта, у якому набуває матеріальної форми задум щодо мети та змісту майбутнього нормативно-правового акта. Обґрунтовано необхідність розробки концепції проєкту Кодексу про оборону України як наукового підґрунтя для систематизації та подальшого розвитку законодавства у сфері оборони України.

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ВІЙСЬКОВОГО МАЙНА В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

2026-02-26T12:35:15+02:00

У статті досліджено особливості нормативно-правового регулювання військового майна в Україні в умовах воєнного стану. Визначено, що в період широкомасштабної агресії ефективне управління військовим майном набуває статусу критично важливого стратегічного ресурсу для забезпечення обороноздатності держави. Проаналізовано конституційні засади, базові закони та підзаконні акти, що регулюють відносини у сфері управління військовим майном, зокрема під час бойових дій та тимчасового використання майна підприємств і установ згідно зі статтею 15 Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Детально розглянуто механізми обліку, збереження, використання, списання та передачі військового майна на підставі наказу МОУ № 440 та постанови КМУ № 1225. Окрему увагу приділено трансформації правової природи військового майна у контексті скасування Господарського кодексу України та впровадження інституту узуфрукту державного майна.

Виявлено системні прогалини чинного законодавства та практики його застосування, які призводять до фрагментарності обліку, дублювання документів, відсутності єдиної інформаційної бази та ускладненого обміну інформацією між Збройними Силами України, Національною гвардією України та іншими військовими формуваннями. Встановлено, що існуючі компенсаційні механізми відшкодування втрат військового майна обмежуються внутрішніми актами відомств і не мають узгодженої процедури на державному рівні. Для вдосконалення правового механізму управління майном запропоновано концепцію створення Єдиної електронної системи обліку військового майна, яка забезпечить інтеграцію даних між усіма суб'єктами сектору безпеки, оперативний контроль за рухом майна в режимі реального часу, автоматичну звітність про втрати та юридичну фіксацію матеріальної відповідальності посадових осіб. Удосконалено підхід до матеріальної відповідальності командирів та осіб, відповідальних за збереження майна, із урахуванням реалій ведення бойових дій. Обґрунтовано необхідність внесення змін до Закону України «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» та до статті 617 Цивільного кодексу України щодо визначення форс-мажорних обставин втрати військового майна. Результати дослідження мають практичне значення для формування сучасної системи правового забезпечення Збройних Сил України.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ У БОРОТЬБІ З МІЖНАРОДНИМ ТЕРОРИЗМОМ

2026-02-26T12:43:29+02:00

Стаття присвячена дослідженню актуальних проблем удосконалення нормативно-правового регулювання (далі - НПР) застосування Збройних Сил України (далі - ЗСУ) у боротьбі з міжнародним тероризмом, що трансформувався в інструмент гібридної війни. Проаналізовано ключові недоліки чинної нормативно-правової бази, зокрема її фрагментацію. Положення, що регламентують дії ЗСУ, розпорошені між Конституцією, Кримінальним кодексом, законами «Про оборону України», «Про національну безпеку України», «Про боротьбу з тероризмом» та підзаконними актами, що створює правову невизначеність у кризових ситуаціях.

Досліджено форми взаємодії силових структур, де виявлено юрисдикційну колізію між Антитерористичним центром при СБУ (далі - АТЦ) та військовим командуванням ЗСУ. Досвід АТО/ООС засвідчив, що це накладання повноважень призводить до неоднозначності відповідальності та затримок у реагуванні.

Розглянуто також міжнародний вимір, зокрема проблеми доказування фінансування тероризму для міжнародних судів (як-от Міжнародний суд ООН) та необхідність впровадження досвіду НАТО, ЄС та INTERPOL для уніфікації стандартів збору доказів, що посилить міжнародно-правові позиції України.

Запропоновано шляхи удосконалення системи реагування. По-перше, розробка спеціального рамкового закону (або змін до чинного) для кодифікації ролі ЗСУ та чіткого розмежування компетенцій (АТЦ та ЗСУ) у мирний час, під час надзвичайного та воєнного станів. По-друге, впровадження доктрини «Єдиного операційного простору» для формалізації командної вертикалі. По-третє, шляхом унормування застосування ЗСУ проти БПЛА, кібератак та морських дронів, зокрема деталізації правил їх нейтралізації у цивільному секторі. Нарешті, для забезпечення демократичного контролю, пропонується запровадження обов’язкових стандартів документування застосування сили.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПОРЯДКУ ВВЕДЕННЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ

2026-02-26T12:55:47+02:00

У статті досліджуються актуальні проблеми правового регулювання порядку введення та функціонування режиму воєнного стану в Україні. На основі аналізу конституційних норм, положень Закону України "Про правовий режим воєнного стану" та практики їх застосування з 24 лютого 2022 року виявлено низку системних проблем: невизначеність критеріїв для встановлення строків воєнного стану, відсутність законодавчих обмежень дискреції Президента у цьому питанні, колізії у повноваженнях органів державної влади, недостатня регламентація обмежень конституційних прав і свобод. Особливу увагу приділено критичному аналізу термінологічної невизначеності таких понять, як «загроза нападу» чи «небезпека державній незалежності», що створює простір для надмірної дискреції та суб’єктивізму в юридичній оцінці підстав для введення особливого режиму. Виявлено прогалини у законодавстві щодо встановлення граничних строків дії воєнного стану та відсутності чітко регламентованої процедури його продовження.

Автор обґрунтовує необхідність оптимізації часових рамок прийняття рішень: в умовах сучасної високоінтенсивної війни дводенний строк затвердження указу Верховною Радою може бути завеликим, що зумовлює пропозицію скорочення цього терміну до 24 годин для забезпечення оперативної відсічі агресії.

Окремим блоком досліджено механізм обмеження конституційних прав і свобод. Констатовано, що хоча ст. 64 Конституції визначає перелік невідчужуваних прав, ст. 8 профільного Закону містить широкі та оціночні формулювання щодо можливих обмежень (військово-квартирна повинність, регулювання роботи медіа тощо). Це породжує ризики порушення принципів пропорційності та мінімальності втручання, вироблених практикою ЄСПЛ. Наголошено на відсутності обов’язку влади обґрунтовувати необхідність кожного окремого обмеження та механізмів їх перегляду протягом дії воєнного стану.

Зроблено висновок про необхідність удосконалення законодавства в частині конкретизації підстав введення режиму, уточнення повноважень суб’єктів та впровадження чітких критеріїв пропорційності при обмеженні прав людини.

ДЕРЖАВНА ЗРАДА (СТ. 111 КК УКРАЇНИ) ТА КОЛАБОРАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ (СТ. 111-1 КК УКРАЇНИ): ПРОБЛЕМИ РОЗМЕЖУВАННЯ ТА ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

2026-02-26T13:02:05+02:00

У науковій роботі здійснено комплексний аналіз теоретичних та практичних проблем правової кваліфікації військових кримінальних правопорушень, вчинених в районі ведення активних бойових дій в умовах воєнного стану в Україні. Метою роботи є не лише аналіз проблем, але й розробка науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення законодавства та правозастосовної практики для забезпечення боєздатності військ та дотримання принципів справедливості.

Досліджено історичний розвиток відповідальності за посягання на військовий порядок, що дозволило виявити значний вплив авторитарної радянської правової доктрини на чинний Кримінальний кодекс України, яка є джерелом низки системних проблем, зокрема формалістичного підходу до поняття наказу. Проведено детальне розмежування ключових понять "воєнний стан", "бойова обстановка" та "район ведення активних бойових дій", встановлено, що відсутність легальної дефініції останнього в кримінальному законі та його визначення підзаконними актами створює правову невизначеність.

Проаналізовано юридичні склади найпоширеніших військових кримінальних правопорушень, таких як непокора (ст. 402), самовільне залишення військової частини (ст. 407) та дезертирство (ст. 408). Виявлено проблеми їх кваліфікації, зокрема складність доведення суб’єктивної сторони (умислу, мети) в екстремальних умовах, дублювання та конкуренцію кримінально-правових норм (зокрема, ч. 5 ст. 407 та ст. 429 КК України), а також колізію з адміністративною відповідальністю (ст. 172-11 КУпАП).

На основі офіційних статистичних даних Офісу Генерального прокурора та Верховного Суду проаналізовано динаміку військової злочинності за 2021–2024 роки. Встановлено не лише експоненційне кількісне зростання, а й якісну зміну структури злочинності, що свідчить про зміщення від пасивних форм ухилення до активних проявів непокори та самокалічення. Цей зсув розглядається як індикатор накопиченої бойової втоми та психологічного виснаження особового складу.

Проведено порівняльно-правовий аналіз систем військової юстиції США, Великої Британії та Ізраїлю. Виявлено різні моделі балансу між повноваженнями командування та незалежним судовим процесом: від американської моделі з широкою дискрецією командира до британської системи з акцентом на судових гарантіях (право вибору військового суду) та ізраїльської, що демонструє високу контекстуальну гнучкість залежно від рівня безпекової загрози.

За результатами дослідження сформульовано конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства, спрямовані на усунення колізій, забезпечення принципу правової визначеності, уточнення критеріїв відповідальності. Надано рекомендації щодо необхідності узагальнення судової практики Верховним Судом для забезпечення єдності правозастосування та врахування бойового стресу при індивідуалізації покарання.

ПРОВЕДЕННЯ СЛУЖБОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ПО ФАКТУ ЗНИКНЕННЯ БЕЗВІСТИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ ЗА ОСОБЛИВИХ ОБСТАВИН

2026-02-26T13:59:42+02:00

Стаття присвячена аналізу проблематики проведення службових розслідувань у військових частинах за фактом зникнення безвісти військовослужбовців за особливих обставин, що стало особливо актуальним після початку повномасштабної агресії рф. Автор розкриває нормативні засади визначення статусу осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, та звертає увагу на те, що чинне законодавство тривалий час не містило прямої вимоги чи процедурної необхідності проведення службового розслідування у таких випадках. Водночас на практиці військові частини масово ініціювали такі розслідування, що призводило до численних помилок, затримок із повідомленням родин та значного навантаження на особовий склад.

Стаття детально аналізує положення Порядку проведення службового розслідування, підкреслюючи, що цей інструмент застосовується для встановлення неправомірних дій військовослужбовця та ступеня його вини, а не для фіксації обставин його зникнення. Автор обґрунтовує відсутність правових підстав для призначення службового розслідування, якщо немає даних про вчинення військовослужбовцем правопорушення. У роботі наведено позиції державних інституцій та проблеми, з якими стикаються родини зниклих безвісти, зокрема неможливість отримання якісних актів службових розслідувань з достовірними даними про обставини зникнення.

Ключовим висновком є аналіз нормативних змін, ухвалених Наказом Міністерства оборони України № 455 від 07.07.2025, яким було врегульовано порядок документування фактів зникнення безвісти за особливих обставин без проведення службового розслідування, запроваджено нову форму сповіщення та чіткий перелік відомостей, що мають бути відображені в наказі командира. Автор підкреслює, що ці зміни забезпечують оперативність інформування та усувають надмірні бюрократичні процедури, покращуючи комунікацію з родинами та підвищуючи точність даних про обставини зникнення безвісти військовослужбовця.

ГЕНДЕРНА РІВНІСТЬ У ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ: ЗАПОБІГАННЯ ДИСКРИМІНАЦІЇ ТА НАСИЛЬСТВУ ЗА ОЗНАКОЮ СТАТІ

2026-02-26T14:04:35+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз нормативно-правових актів України щодо запобігання дискримінації та насильству за ознакою статі, з урахуванням міжнародних стандартів. Розкрито зміст конституційного принципу рівності, його реалізацію через закони України, зокрема «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», а також нормативно-правові акти, що регулюють питання захисту прав військовослужбовців. Особливу увагу приділено імплементації міжнародних договорів, таких як Загальна декларація прав людини, Конвенція Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. У контексті збройного конфлікту розглянуто вплив гендерних стереотипів на доступ жінок до військових спеціальностей, а також випадки сексуальних домагань у силових структурах. В контексті військової служби проаналізовані нормативно-правові акти, що регулюють порядок та умови проходження військової служби, зокрема Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу. Акцентована увага на суб’єктах, що наділені відповідними повноваженнями у сфері запобігання та протидії дискримінації за ознакою статі. Зроблено висновок, що система таких суб’єктів є багаторівневою та охоплює органи державної влади, органи місцевого самоврядування, незалежні інституції та представників громадянського суспільства, діяльність яких спрямована на практичну реалізацію принципу рівності та забезпечення захисту прав людини. Проаналізовано роль інституцій, зокрема Військового омбудсмана, у забезпеченні правового захисту військовослужбовців. Визначено види юридичної відповідальності: цивільну, адміністративну, кримінальну та дисциплінарну за порушення принципу рівності. Автори наголошують на необхідності посилення інституційної спроможності, розвитку превентивних заходів та просвітницької роботи. Стаття є внеском у наукове осмислення проблеми гендерної рівності в умовах трансформації українського суспільства та правової системи України.

ПРАВОВІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНОГО ТА ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ СИЛ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОБОРОНИ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ ТА УЧАСНИКІВ ДОБРОВОЛЬЧИХ ФОРМУВАНЬ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД

2026-02-26T14:11:22+02:00

У статті досліджено правові та соціальні гарантії військовослужбовців Сил територіальної оборони Збройних Сил України (СТрО ЗСУ) та учасників добровольчих формувань територіальних громад (ДФТГ). На основі аналізу положень Розділу VII Закону України «Про основи національного спротиву», чинних підзаконних актів, наукових праць І. М. Шопіної, В. І. Теремецького, С. Г. Кельбя, а також статей О. Цельєва та Х. Бідонько, обґрунтовано сучасний стан правового регулювання соціального й правового захисту цих категорій осіб. Підкреслено, що в умовах повномасштабної війни питання гарантування належного рівня соціальних і правових прав військовослужбовців набуває особливої актуальності, адже від ефективності державної політики у цій сфері залежить стійкість системи національної безпеки.

У роботі висвітлено основні проблеми законодавчого забезпечення соціального захисту, зокрема недосконалість нормативно-правової бази, відсутність єдиних механізмів координації між військовими структурами та цивільними органами, а також недостатню конкретизацію соціальних гарантій для членів ДФТГ. Виявлено прогалини у практичному застосуванні норм, які створюють ризики неоднакового тлумачення правових положень на місцях. Визначено напрями удосконалення правового механізму гарантування соціальних прав, серед яких: підвищення рівня правової культури, забезпечення належного контролю за реалізацією пільг і компенсацій, розвиток електронних реєстрів військовослужбовців та членів їхніх сімей.

Особливу увагу приділено адміністративно-правовим аспектам регулювання, питанням взаємодії СТрО з органами державної влади, вдосконаленню системи соціального забезпечення, визначенню статусу учасників бойових дій і добровольців. Запропоновано шляхи оптимізації правового регулювання через оновлення підзаконних актів, розширення переліку соціальних гарантій, посилення фінансової підтримки та створення єдиного державного реєстру добровольчих формувань. Результати дослідження мають як теоретичне, так і практичне значення для подальшого вдосконалення системи соціально-правового захисту військовослужбовців у контексті забезпечення національної стійкості та безпеки України.

СИСТЕМА ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ: АКТУАЛЬНІ ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РЕФОРМУВАННЯ В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

2026-02-26T14:17:12+02:00

У статті здійснено комплексний науковий аналіз сучасного стану, проблем та перспектив реформування системи пенсійного забезпечення військовослужбовців в контексті євроінтеграційних процесів України. Актуальність теми зумовлена зростанням кількості військовослужбовців і ветеранів унаслідок повномасштабної війни, необхідністю модернізації механізмів соціального захисту відповідно до стандартів ЄС та НАТО, а також підвищенням фінансового навантаження на державний бюджет. Метою цієї статті є виявлення ключових проблем функціонування чинної системи пенсійного забезпечення військовослужбовців і розроблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо її реформування.

У дослідженні розкрито теоретико-правові засади пенсійного забезпечення військовослужбовців, визначено його функції та принципи, а також досліджено еволюцію нормативно-правової бази України. Стаття містить статистичну оцінку динаміки пенсійних виплат за 2014–2025 рр. та ідентифікує основні правові, економічні, організаційні й соціальні проблеми, зокрема недосконалість механізму індексації, низький рівень пенсій і відсутність накопичувальної складової. Окрему увагу приділено впливу правового режиму воєнного стану на систему пенсійного забезпечення військовослужбовців та аналізу досвіду країн ЄС і НАТО, серед яких розглянуто континентальну, англо-саксонську, скандинавську та балтійську моделі, виокремлено найкращі практики, придатні для адаптації в Україні — запровадження накопичувальної системи, цифровізацію процесів і розвиток соціального партнерства. Проаналізовано євроінтеграційні виміри реформ: міжнародні стандарти соціального забезпечення, зобов’язання України за Угодою про асоціацію з ЄС та напрями гармонізації національного законодавства. Запропоновано концептуальну модель реформованої системи пенсійного забезпечення, що передбачає три рівні — солідарний, накопичувальний і добровільний, а також визначено етапи, правові механізми, фінансово-економічне підґрунтя та соціальні аспекти її реалізації.

Зроблено висновок у необхідності формулювання комплексного підходу до реформування пенсійного забезпечення військовослужбовців з урахуванням європейських стандартів і національних особливостей. Практична значущість результатів проявляється у наданні конкретних пропозицій для вдосконалення законодавства, оптимізації бюджетного навантаження та посиленні соціальної захищеності військових пенсіонерів.

ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ В УКРАЇНІ

2026-02-26T14:22:45+02:00

У статті розкрито сутність і правову характеристику соціального захисту учасників бойових дій - далі (УБД) в Україні як важливого елементу державної політики у сфері національної безпеки та оборони. Здійснено аналіз основних нормативно-правових актів, що регулюють соціальні гарантії для УБД (зокрема Конституції України, законів «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та інших). Визначено сучасний стан правового забезпечення, окреслено основні проблеми реалізації законодавчих норм і практичні виклики, зумовлені умовами воєнного стану.

В Україні сформовано правове підґрунтя соціального захисту УБД, яке вибудуване на конституційній нормі про обов’язок держави забезпечувати соціальний захист військовослужбовців і членів їхніх сімей та деталізоване спеціальним законодавством і підзаконними актами.

Основу гарантій формують Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (перелік пільг, послуг і допомоги) та Закон «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». У 2022–2026 рр. значно розширено коло осіб, яких відносять до УБД (зокрема, за участі добровольчих формувань та територіальної оборони), що підвищило охоплення державними гарантіями, але водночас актуалізувало питання однорідності статусів і узгодженості процедур їх підтвердження. Разом із тим виявлено низку системних вад, що стримують реалізацію прав: фрагментарність і часткова декларативність регулювання, нестача контрольних і координаційних механізмів, а також дефіцит і нерівномірність фінансового забезпечення у поєднанні з неефективним використанням ресурсів.

Наголошено на необхідності вдосконалення системи соціального захисту, забезпечення її реальної ефективності, підвищення рівня правової визначеності та усунення декларативності окремих положень. Особливу увагу приділено питанням медичної, психологічної та соціальної реабілітації УБД, удосконаленню механізмів пенсійного забезпечення, житлових програм і державного страхування життя військовослужбовців.

Встановлено, що ефективна реалізація державної політики у сфері соціального захисту УБД можлива лише за умови тісної взаємодії центральних і місцевих органів влади, ветеранських організацій, волонтерських структур та громадянського суспільства. Підкреслено доцільність впровадження європейських підходів до соціального партнерства, розширення реабілітаційної інфраструктури та забезпечення належного контролю за виконанням соціальних гарантій. У результаті дослідження зроблено висновок, що соціальний захист УБД має стати пріоритетним напрямом публічного управління, оскільки саме від його ефективності залежить моральний стан військовослужбовців, соціальна стабільність суспільства та стійкість обороноздатності держави.

ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОГО І ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ, ЯКІ ПРОХОДЯТЬ БАЗОВУ ВІЙСЬКОВУ СЛУЖБУ ТА ГРОМАДЯН, ЯКІ ПРОХОДЯТЬ БАЗОВУ ЗАГАЛЬНОВІЙСЬКОВУ ПІДГОТОВКУ

2026-02-26T14:31:37+02:00

Стаття присвячена аналізу сучасних проблем соціального і правового захисту військовослужбовців, які проходять базову військову службу, та громадян, що залучаються до базової загальновійськової підготовки. У дослідженні розглянуто ключові законодавчі новації, запроваджені Законом України № 3633-IX від 11 квітня 2024 року “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку”. Внаслідок прийняття цього нормативного акту відбулася суттєва трансформація системи військової служби: строкову службу замінено на базову військову, а також упроваджено нову форму підготовки — базову загальновійськову підготовку для громадян, які ще не перебувають у статусі військовослужбовців.

У статті здійснено системний аналіз взаємозв’язку нових положень законодавства з раніше діючими нормами у сфері соціального і правового захисту військовослужбовців. Особливу увагу приділено питанням правової визначеності статусу осіб, які проходять базову загальновійськову підготовку та складають Військову присягу, але формально не набувають статусу військовослужбовця у розумінні чинного законодавства. Це породжує низку практичних проблем, зокрема щодо поширення на них соціальних гарантій, пільг, страхового забезпечення та медичного обслуговування.

Окремо розглянуто колізії між положеннями Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, який передбачав захист для осіб строкової служби, та оновленими законодавчими реаліями, у яких цей вид служби більше не існує. Обґрунтовано необхідність комплексного використання чинної нормативно-правової бази, з урахуванням адаптації її положень до нових форм військової підготовки. Зроблено висновок про доцільність вироблення єдиної концепції соціального і правового захисту всіх категорій осіб, які виконують конституційний обов’язок із захисту Вітчизни, незалежно від форми проходження ними служби чи підготовки.

СТРАТЕГІЧНИЙ НАПРЯМ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОРД В УКРАЇНІ

2026-02-26T14:36:42+02:00

Статтю присвячено комплексному аналізу нагальної необхідності та концептуальних засад фундаментального реформування законодавства України про оперативно-розшукову діяльність (далі – ОРД). Обґрунтовується, що чинний Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 1992 року є реліктом радянської правової системи, який вичерпав свій модернізаційний потенціал. Цей закон консервує парадигму, де ОРД існує як відокремлена функція держави, паралельно до кримінального провадження, створюючи «сіру зону» з ослабленим процесуальним та судовим контролем. Наголошується, що імператив ухвалення нового, концептуально іншого акта продиктований подвійним стратегічним завданням, що стоїть перед Україною: перемогою у війні та повноцінною євроатлантичною інтеграцією. Обидва вектори вимагають наявності сектору безпеки, який діє не лише ефективно, але й виключно на засадах верховенства права та є підзвітним демократичним інститутам.

Методологічною основою дослідження є аналіз стандартів Європейської конвенції з прав людини (далі – ЄКПЛ), вироблених у практиці Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) при тлумаченні статті 8 (право на повагу до приватного життя). Визначається, що будь-яке негласне втручання має ґрунтуватися на тріаді фундаментальних принципів: 1) Законність, що тлумачиться не лише як формальна наявність закону, а і як його «якість» (доступність, передбачуваність та наявність гарантій проти свавілля); 2) Необхідність у демократичному суспільстві, яка вимагає доведення «нагальної суспільної потреби» та застосування негласних заходів як крайнього засобу (ultima ratio); 3) Пропорційність, що передбачає дотримання справедливого балансу між ступенем втручання та легітимною метою.

Окрему увагу приділено аналізу рішення ЄСПЛ у справі «Денисюк та інші проти України», яке розглядається як системний діагноз фундаментальних вад українського законодавства. Суд встановив порушення статті 8 ЄКПЛ через неадекватність правових гарантій захисту адвокатської таємниці та загальну відсутність запобіжників проти свавілля. Особливо показовим є встановлення порушення статті 38 ЄКПЛ через відмову Уряду надати Суду ключові судові рішення, що демонструє глибоко вкорінену радянську інституційну культуру закритості та безконтрольності.

На основі цього аналізу пропонуються конкретні інституційні зміни. По-перше, побудова надійної архітектури судового контролю через створення обмеженого корпусу спеціалізованих слідчих суддів (на рівні апеляційних судів) з доступом до держтаємниці, що забезпечить перехід від формального до змістовного контролю (ex ante). Ключовою інновацією пропонується запровадження механізму подальшого контролю (ex post) — обов'язку повідомляти особу про факт нагляду після його завершення, що забезпечить право на ефективний засіб правового захисту. По-друге, для подолання радянського дефіциту підзвітності пропонується створення дієвого механізму демократичного цивільного нагляду за моделлю Комітету з питань розвідки та безпеки Парламенту Великої Британії (ISC) — постійного міжпартійного комітету Верховної Ради з реальними повноваженнями доступу та контролю. У висновках підкреслюється, що лише синергія цих законодавчих, судових та парламентських змін здатна забезпечити фундаментальний розрив із тоталітарною спадщиною та утвердити Україну як європейську демократію.

ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ МЕХАНІЗМІВ ПРОТИДІЇ ВІЙСЬКОВІЙ ЗЛОЧИННОСТІ

2026-02-26T14:42:16+02:00

Стаття присвячена комплексному аналізу злочинність у військовому середовищі, що як наслідок безпосередньо підриває боєздатність, знижує дисципліну та деморалізує особовий склад. Аналіз таких правопорушень є важливим для удосконалення правозастосовної практики в Україні, зокрема в частині боротьби з військовою злочинністю, що негативно впливає на обороноздатність країни.

Враховуючи високий рівень загрози національній безпеці, що виникає у разі вчинення військових правопорушень, розробка та вдосконалення механізмів протидії військовій злочинності є важливим етапом у забезпеченні правопорядку. Під час війни виникає необхідність у гнучкому застосуванні правових норм, а також адаптації системи кримінального процесу до умов воєнного часу.

Удосконалення організаційно-правових механізмів протидії військовій злочинності є стратегічним пріоритетом для України, яка протистоять збройній агресії, прагне зберегти верховенство права в умовах бойових дій та забезпечити невідворотність покарання за скоєні військові злочини. Тема зумовлена необхідністю ефективної імплементації міжнародних стандартів та адаптації національної системи до викликів військового часу. Аналіз свідчить про необхідність комплексного підходу, який охоплює як інституційні, так і законодавчі зміни.

Важливим напрямом є вдосконалення координації та взаємодії між усіма суб’єктами протидії військовій злочинності, а саме, військовими формуваннями, правоохоронними органами, а також, що є критично важливим, з міжнародними інституціями (зокрема, Міжнародним кримінальним судом та іншими механізмами ООН). Це вимагає розробки чітких міжвідомчих протоколів, стандартних операційних процедур для документування злочинів та створення єдиної цифрової бази даних для збору доказів. Крім того, необхідне систематичне навчання та підвищення кваліфікації персоналу за програмами, сфокусованими на міжнародних стандартах документування воєнних злочинів.

Лише синхронний розвиток організаційної структури та правової бази дозволить створити надійний і невідворотний механізм протидії військовій злочинності.

ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ БОЙОВОГО ІМУНІТЕТУ: ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ

2026-02-26T14:46:48+02:00

У статті досліджено правову природу, зміст та проблематику становлення інституту бойового імунітету в Україні. Зазначено, що формування цього інституту є особливо актуальним в умовах триваючої збройної агресії проти України, коли питання правового захисту військовослужбовців набуває першочергового значення. Досліджено досвід впровадження цього правового інституту та обґрунтовано, що бойовий імунітет є важливим елементом правового захисту військовослужбовців, спрямованим на гарантування законності прийняття оперативних рішень у бойовій обстановці без ризику безпідставного, зокрема кримінального, переслідування. Наголошується, що відсутність чітких правових механізмів реалізації бойового імунітету може призвести до зловживань або, навпаки, до надмірного обмеження прав військових.

У роботі проведено аналіз законодавчих змін, зокрема доповнення Кримінального кодексу України статтею 43-1 та внесення відповідних положень до Закону України “Про оборону України”. Встановлено, що законодавцем не врегульоване питання застосування бойового імунітету у сфері адміністративної та матеріальної відповідальності військовослужбовців, а відсутність судової практики свідчить про правову невизначеність і нефункціональність цього інституту в кримінально-правовому праві. Визначено основні колізії між положеннями законів, які по-різному трактують звільнення від відповідальності та виключення протиправності діяння. Окреслено проблеми невизначеності кола суб’єктів, на яких поширюється дія бойового імунітету. Проаналізовано поняття бойового імунітету в міжнародному праві та, в розрізі ратифікації Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду, акцентується увага на необхідності пришвидшення запровадження цього інституту в Україні. Додатково підкреслюється, що ефективне функціонування бойового імунітету потребує належної підготовки кадрів у сфері військового права та створення спеціалізованих органів правосуддя.

З огляду на встановлене, пропонується узгодити норми Кримінального кодексу України та Закону “Про оборону України” шляхом внесення відповідних змін. Також підкреслюється необхідність створення цілісної системи військової юстиції для кваліфікованої реалізації цього інституту на практиці.

ПОДІЛ ВІЙСЬКОВИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ НА ЗЛОЧИНИ ТА ПРОСТУПКИ

2026-02-26T14:52:54+02:00

У статті досліджується природа військового делікту як складного суспільного явища, що коріниться у правовому нігілізмі та особистій недисциплінованості військовослужбовця. Автори аналізують психологічні та моральні аспекти порушення встановлених правил, розглядаючи делікт як конфлікт між егоїстичними інтересами особи та суспільним обов’язком. Основну увагу приділено розмежуванню військових правопорушень на злочини та проступки за матеріальним (ступінь суспільної небезпеки) та формальним (вид санкції) критеріями.

Розглянуто структуру складу правопорушення у військовій сфері, визначено об’єкт, суб’єкт та суб’єктивну сторону військових правопорушень. Окремо висвітлено особливості інституту співучасті, що дозволяє притягати до відповідальності осіб, які не є військовослужбовцями. Детально проаналізовано норми Кримінального кодексу України (зокрема статті 402 та 403) та Дисциплінарного статуту Збройних Сил України.

Важливий акцент зроблено на останніх змінах у законодавстві (Закон № 3902-IX від 20 серпня 2024 року), які запровадили механізм звільнення військовослужбовців від кримінальної відповідальності за вперше вчинене самовільне залишення частини або дезертирство за умови їхнього добровільного повернення на службу та згоди командира.

Автори обґрунтовують необхідність реформування системи військової юстиції шляхом кодифікації норм про військову дисципліну. Запропоновано створення Військово-дисциплінарного Кодексу України, який би об’єднав розпорошені антиделіктні норми, забезпечив прозорість процедур службових перевірок та мінімізував суб’єктивізм командирів при накладенні стягнень. Це сприятиме подоланню правового нігілізму та зміцненню правопорядку та обороноздатності держави в умовах правового режиму воєнного стану.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ПРИТЯГНЕННЯ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ДО КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПІД ЧАС ДІЇ ОСОБЛИВОГО ПЕРІОДУ

2026-02-26T15:18:16+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз підходів притягнення до кримінальної відповідальності військовослужбовців в умовах повномасштабної збройної агресії рф проти України, що розпочалася
24 лютого 2022 року. Дослідження фокусується на ключовій суперечності, з якою зіткнулася державна політика: необхідності підтримання найсуворішої військової дисципліни та потребі у збереженні боєздатного особового складу в умовах затяжної війни.

Доведено, що правова реакція держави на виклики війни розвивалася діалектично, поєднуючи значне посилення санкцій за військові кримінальні правопорушення з подальшим впровадженням прагматичних, гуманізуючих механізмів, спрямованих на збереження особового складу. Цей розвиток пройшов два етапи. Перший, 2022 рік – Закон України “Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо особливостей несення військової служби в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці” від 13.12.2022 № 2839-IX, що усунув судову дискрецію щодо призначення умовних термінів.

Проаналізовано ієрархічну систему ключових правових понять – “особливий період”, “воєнний стан”, “бойова обстановка” – як умов для диференціації юридичної відповідальності. Доведено, що використання цих термінів (де “бойова обстановка” є оціночною категорією) як кваліфікуючих ознак є інструментом калібрування санкцій.

Розглянуто законодавчі зміни, зокрема суперечливу динаміку між законами, що посилювали репресивність у 2022 році, та ініціативами
2024 року, що створили умови для звільнення від відповідальності. Другий етап, 2024 рік – Закон України “Про внесення змін до Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України та інших законів України щодо вдосконалення кримінальної відповідальності за злочини проти встановленого порядку несення або проходження військової служби під час дії воєнного стану” від 20.08.2024 № 3902-IX, що запровадив “другий шанс”.

Висвітлено роль судової практики Верховного Суду як стабілізуючого фактора, що забезпечує баланс між імперативами державної безпеки та дотриманням верховенства права. Проаналізовано позиції щодо стандартів доказування та розмежування кваліфікуючої ознаки від обтяжуючої обставини.

ВСТУП ДО ОПЕРАЦІЙНОГО ПРАВА

2026-02-26T15:24:32+02:00

У статті доведено, що міжнародне гуманітарне право/право збройних конфліктів покликане обмежити і полегшити, наскільки це можливо, нещастя війни, проводячи кордони між тим, що дозволено (законно), і тим, що заборонено, тобто визначає дисципліну війни.

Встановлено, що за своєю природою дисципліна війни є звичайним правом, яке базується на практиці ведення війни, що склалася у звичаях. З часом дисципліна війни все більше окреслює свій предмет правового регулювання, насамперед стосовно підготовки, організації, проведення операцій, застосування військ (підрозділів), а також захисту цивільного населення, учасників і жертв збройного конфлікту.

Обґрунтовано, що виникнення дисципліни війни – не спонтанне явище, а швидше зобов’язання підпорядкованих військових підрозділів чинити лише законні дії під час виконання поставленого завдання. Успішність майбутніх операцій (бойових дій) залежить від можливості інтеграції застосування міжнародного гуманітарного права/права збройних конфліктів у процеси прийняття рішень оперативного і тактичного рівнів, а також бойові накази під час бойових дій, що дасть змогу створити необхідні умови для дотримання права війни, яке враховують під час проведення операцій. Для цього необхідно прийняти низку додаткових заходів, таких як призначення та підготовку осіб, у тому числі юридичних радників у збройних силах, а також забезпечити розташування військових підрозділів у таких місцях, де вони не створюють загрози для осіб та об’єктів, що перебувають під захистом.

В статті наведена мета операційного права, яка полягає в мінімізації негативних гуманітарних наслідків, правовому забезпеченні підготовки та бойового застосування військ у збройному конфлікті, забезпеченні захисту учасників збройного конфлікту.

Водночас, науковий інтерес отриманих результатів сприятиме вирішенню питання правового забезпечення планування та ведення сучасних військових операцій з дотримання норм і принципів міжнародного гуманітарного права/права збройних конфліктів, що перетворюється на комплексний процес інтеграції норм права війни в операційне право (Operational law).

Доведено, що операційне право має стати запорукою запровадження таких штабних процедур, які забезпечуватимуть розроблення військових планів і наказів з належним та ефективним використанням норм права збройних конфліктів в операційній практиці (практиці ведення бойових дій), що зменшуватимуть таким чином наслідки збройного конфлікту для тих, хто бере участь у бойових діях або вже припинив це робити.

ГУМАНІТАРНИЙ КОМПОНЕНТ ОБОРОННОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ: ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА У СЕКТОРІ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ

2026-02-26T15:30:15+02:00

У статті висвітлено гуманітарний компонент оборонної політики України як невід’ємний елемент реалізації державної безпеки в умовах триваючої збройної агресії російської федерації. Розкрито сутність імплементації норм міжнародного гуманітарного права (МГП) у діяльність сектору безпеки і оборони як системного процесу, що поєднує правові, морально-етичні та організаційні аспекти. Досліджено вплив положень Женевських конвенцій 1949 року, Додаткових протоколів 1977 року та Стратегії воєнної безпеки України (2021) на формування гуманітарної політики в Збройних Силах України. Показано роль наказів Міністерства оборони № 164 (2017 р.) та № 608 (2021 р.) у створенні навчально-методичної системи підготовки особового складу з питань дотримання норм МГП, розвитку гуманітарної культури військовослужбовців і правового забезпечення бойових дій. Визначено значення гуманітарних принципів для воєнного управління, планування, оперативної діяльності та взаємодії військових із цивільним населенням. Обґрунтовано, що гуманітарна політика в оборонному секторі є не лише юридичною, але й ціннісною категорією, яка забезпечує моральну легітимність Збройних Сил, підвищує довіру міжнародного співтовариства та сприяє зміцненню партнерства з НАТО, ЄС і Міжнародним комітетом Червоного Хреста. Розкрито практичні аспекти співпраці України з міжнародними гуманітарними організаціями у сфері захисту цивільного населення, військовополонених і документування воєнних злочинів. Зроблено висновок, що ефективна імплементація МГП потребує цілісного підходу, який поєднує державну політику, військове навчання, наукові дослідження та міжнародну координацію. Гуманітарний компонент визначено як стрижень сучасної оборонної політики, що формує нову гуманітарну культуру українського війська — культуру права, людяності та відповідальності.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРИТЯГНЕННЯ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ВОЄННІ ЗЛОЧИНИ

2026-02-26T15:36:18+02:00

Стаття присвячена дослідженню системних правових, процесуальних та інституційних проблем притягнення до кримінальної відповідальності за масові та систематичні воєнні злочини, вчинені в умовах триваючої збройної агресії Російської Федерації проти України. Актуальність роботи визначається безпрецедентним масштабом зафіксованих порушень міжнародного гуманітарного права (МГП), включаючи катування, вбивства цивільного населення, примусову депортацію дітей та знищення цивільної інфраструктури. Ці діяння брутально порушують норми, закріплені у Женевських конвенціях та Римському статуті. Глобальне превентивне значення ефективного покарання є критичним, оскільки нездатність світової спільноти оперативно покарати за злочини в Україні створює небезпечний прецедент безкарності. Цей провал підриває саму ідею міжнародного права та може заохочувати потенційних агресорів у світі, підвищуючи ризик нових конфліктів та масових порушень прав людини.

Основна увага приділяється аналізу трьох ключових викликів: 1) недосконалості національних правових механізмів, що вимагають невідкладної та повної адаптації кримінального та кримінального процесуального законодавства до міжнародних стандартів, включаючи імплементацію норм Римського статуту, яка досі не завершена. Це стосується як визначення складу злочинів, так і процесуальних гарантій; 2) складнощам доказування, зокрема збору, належного документування та збереження доказів (у тому числі цифрових) з окупованих територій та зон активних бойових дій. Особлива проблема пов’язана з необхідністю встановлення командної відповідальності, яка вимагає доведення обізнаності вищого військового та політичного керівництва про злочини підлеглих. Не менш складною є і передача доказів до Міжнародного кримінального суду (МКС) з дотриманням всіх процедур допустимості; та 3) інституційній пасивності міжнародних структур, зокрема паралічу Ради Безпеки ООН через право вето держави-агресора, що блокує можливість створення ефективного міжнародного трибуналу з мандатом ООН.

Новизна дослідження полягає у поєднаному аналізі трьох рівнів відповідальності: національної, міжнародної та командної, у контексті їх взаємодії та юрисдикційних колізій. Крім того, робота містить комплексне виявлення системних прогалин, які не знайшли свого вирішення у вітчизняній доктрині, зокрема: відсутність реального та дієвого механізму виконання вироків міжнародних судових органів на практиці; проблеми юрисдикційних колізій між національними судами та МКС; та необхідність розробки єдиних протоколів документування, що відповідають усім вимогам.

Метою статті є проаналізувати сучасні правові, процесуальні та інституційні проблеми притягнення до відповідальності за воєнні злочини, виявити причини неефективності існуючих механізмів і запропонувати шляхи їх удосконалення в контексті збройної агресії, зважаючи на необхідність підвищення ролі та інституційної спроможності військової юстиції у системі національної безпеки. Для досягнення мети поставлені завдання охарактеризувати стан правового регулювання на національному та міжнародному рівнях; визначити ключові проблеми доказування та юрисдикційні колізії; проаналізувати причини пасивності міжнародних інституцій і, зрештою, запропонувати конкретні напрями вдосконалення системи воєнної юстиції України, включаючи навчання спеціалістів у сфері військового права та зміцнення міждержавного правового співробітництва. Ефективна відповідальність є критично важливим чинником стримування в глобальному масштабі.