СТРАТЕГІЧНИЙ НАПРЯМ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОРД В УКРАЇНІ

Анотація

Статтю присвячено комплексному аналізу нагальної необхідності та концептуальних засад фундаментального реформування законодавства України про оперативно-розшукову діяльність (далі – ОРД). Обґрунтовується, що чинний Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 1992 року є реліктом радянської правової системи, який вичерпав свій модернізаційний потенціал. Цей закон консервує парадигму, де ОРД існує як відокремлена функція держави, паралельно до кримінального провадження, створюючи «сіру зону» з ослабленим процесуальним та судовим контролем. Наголошується, що імператив ухвалення нового, концептуально іншого акта продиктований подвійним стратегічним завданням, що стоїть перед Україною: перемогою у війні та повноцінною євроатлантичною інтеграцією. Обидва вектори вимагають наявності сектору безпеки, який діє не лише ефективно, але й виключно на засадах верховенства права та є підзвітним демократичним інститутам.

Методологічною основою дослідження є аналіз стандартів Європейської конвенції з прав людини (далі – ЄКПЛ), вироблених у практиці Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) при тлумаченні статті 8 (право на повагу до приватного життя). Визначається, що будь-яке негласне втручання має ґрунтуватися на тріаді фундаментальних принципів: 1) Законність, що тлумачиться не лише як формальна наявність закону, а і як його «якість» (доступність, передбачуваність та наявність гарантій проти свавілля); 2) Необхідність у демократичному суспільстві, яка вимагає доведення «нагальної суспільної потреби» та застосування негласних заходів як крайнього засобу (ultima ratio); 3) Пропорційність, що передбачає дотримання справедливого балансу між ступенем втручання та легітимною метою.

Окрему увагу приділено аналізу рішення ЄСПЛ у справі «Денисюк та інші проти України», яке розглядається як системний діагноз фундаментальних вад українського законодавства. Суд встановив порушення статті 8 ЄКПЛ через неадекватність правових гарантій захисту адвокатської таємниці та загальну відсутність запобіжників проти свавілля. Особливо показовим є встановлення порушення статті 38 ЄКПЛ через відмову Уряду надати Суду ключові судові рішення, що демонструє глибоко вкорінену радянську інституційну культуру закритості та безконтрольності.

На основі цього аналізу пропонуються конкретні інституційні зміни. По-перше, побудова надійної архітектури судового контролю через створення обмеженого корпусу спеціалізованих слідчих суддів (на рівні апеляційних судів) з доступом до держтаємниці, що забезпечить перехід від формального до змістовного контролю (ex ante). Ключовою інновацією пропонується запровадження механізму подальшого контролю (ex post) — обов'язку повідомляти особу про факт нагляду після його завершення, що забезпечить право на ефективний засіб правового захисту. По-друге, для подолання радянського дефіциту підзвітності пропонується створення дієвого механізму демократичного цивільного нагляду за моделлю Комітету з питань розвідки та безпеки Парламенту Великої Британії (ISC) — постійного міжпартійного комітету Верховної Ради з реальними повноваженнями доступу та контролю. У висновках підкреслюється, що лише синергія цих законодавчих, судових та парламентських змін здатна забезпечити фундаментальний розрив із тоталітарною спадщиною та утвердити Україну як європейську демократію.